У 50-ті роки ХХ століття австралійський критик Артур Філіпс досліджував схильність австралійців вважати власну літературу, музику, театр і мистецтво
Download transcript (.vtt)
0:00
0:10
0:15
0:23
0:28
0:34
0:40
0:44
0:49
0:55
1:01
1:07
1:09
1:15
1:20
1:22
1:28
1:31
1:37
1:50
1:56
2:01
2:08
2:12
2:16
2:21
2:25
2:28
2:33
2:40
2:47
2:54
2:59
3:04
3:11
3:18
3:22
3:27
3:33
3:38
3:44
3:47
3:51
3:58
4:03
4:08
4:12
4:18
4:22
4:28
4:31
4:37
4:42
4:49
4:52
4:57
5:02
5:07
5:10
5:15
5:19
5:22
5:25
5:30
5:37
5:42
5:45
5:51
5:55
5:59
6:04
6:09
6:15
6:18
6:21
6:26
6:29
6:36
6:41
6:46
6:50
6:57
7:01
7:04
7:10
7:15
7:18
7:22
7:24
7:30
7:34
7:39
7:44
7:50
7:53
7:57
8:03
8:07
8:13
8:17
8:22
8:29
8:34
8:40
8:46
8:52
8:59
9:04
9:07
9:12
9:16
9:21
9:30
9:38
9:44
9:51
9:57
10:08
10:15
10:19
10:23
10:28
10:35
10:41
10:48
10:53
11:04
11:10
11:14
11:19
11:28
11:37
11:43
11:47
11:53
11:58
12:07
12:10
12:21
12:24
12:32
12:40
12:48
12:53
13:00
13:04
13:14
13:22
13:26
13:31
13:40
13:45
13:50
14:00
14:03
14:07
14:11
14:16
14:25
14:31
14:39
14:43
14:48
14:53
14:56
15:02
гіршими за все створене у Великій Британії або Сполучених Штатах Америки.
Місцеві співаки, художники або письменники для визнання на батьківщині мали спочатку отримати успіх за кордоном.
Філіпс назвав це явище «cultural cringe» – культурним низькопоклонством,
що виникло через колишню тривалу залежність колонії від імперського центру.
Подібні процеси відбувалися в Ірландії та у Ельсі, де англійська мова стала ознакою престижу,
а ірландська та валійська – бідності та провінційності.
У Британській Індії, Французькому Алжирі, у Кореї під контролем Японської імперії,
де місцевих мешканців навіть примушували приймати японські імена.
Цікаво, що залежні народи все більше підтримували такий стан речей, знецінюючи власну культуру.
Батьки переходили з дітьми на престижнішу мову, еліта будувала кар'єру в імперських установах,
митці наслідували культуру центру.
Така політика ефективно легітимізувала колоніальний вплив, послабляла спротив.
Підкорений народ переконувався у неспроможності самостійно розвиватися.
Нічого не нагадує?
У цьому випуску WAS ми поговоримо про те, як українцям вдалося привити меншовартість,
в якій державі і коли це насправді почалося,
як продовжувалося аж до Януковича, а також про спротив імперським методам.
Перші спроби нав'язати українцям це гидке відчуття були здійснені навіть і не з Московії.
Коли польський король Казимир ІІІ захопив Галичину, то став перетворювати її на польську провінцію,
роздавав землі католикам, підтримував католицькі чернечі ордени.
Місцеві православні все більше віддалялися від перспектив зробити кар'єру чи отримати владу.
На українських землях у складі Великого князівства Литовського
руська мова, право і православна знать тривалий час були у фаворі,
але ситуація змінилася після укладення Крепської унії з польським королівством
та переходу литовського князя Ягайла у католицизм.
Після цього він надав привілеї католицьким боярам,
а православні були значно обмежені у доступі до владних посад.
Частина руських бояр змирилася, інші намагалися захищати свої права через політичний і церковний тиск.
Новий етап розпочався після Люблінської унії, результатом якої стало утворення Речі Посполитої.
Волинь, Київщина, Брацлавщина та Підляща перейшли під безпосередню владу корони польської.
Польська стала мовою адміністрації та престижного навчання,
а шляхтичі руського походження могли зберігати родовий маєток і православну віру,
проте, щоб стати частиною загальнодержавної еліти, треба було перейти на польську і прийняти католицизм.
Показовою була постать вихідця із православного руського роду князя Яреми Вишневецького,
який прийняв католицизм і став одним із наймогутніших польських магнатів.
Але був і спроти впригніченню руської освіти та культури.
Наприклад, Волинський князь Василь Костянтин Острозький заснував Острозьку академію
і підтримав видання Острозької біблії церковнослов'янською мовою.
Найяскравішою відповіддю на полонізацію стало повстання під проводом Богдана Хмельницького
і війна проти Речі Посполитої.
Згодом козацька старшина уклала з Московією військовий союз,
який цар і його уряд поступово стали сприймати за право на українські землі.
Далі Московське царство і Річ Посполита уклали Андрусівське перемир'я,
за яким українське лівобережжя залишалося Москві, а правобережжя – Варшаві.
Київську митрополію підпорядкували Московському патріархату.
Для цього за підтримки гетьмана Івана Самойловича організували псевдовибори митрополита,
де переміг єпископ Гедеон Святополк Четвертинський.
Гедеон поїхав до Москви, присягнув царю і був висвячений московським патріархом
без попередньої згоди Константинополя.
Дозвіл на таке висвячення Москва добилася від константинопольського патріарха заднім числом,
а вже цей дозвіл Москва тлумачила як право керувати Київською митрополією.
Константинопольський патріархат скасував ці правила лише у 2018 році.
Московський вплив поширювався все далі,
і це дістало навіть обраного за згодою царського уряду гетьмана Івана Мазепу,
який понад 20 років виконував військові та інші забаганки Петра І.
Під час Північної війни козацькі полки зазнавали великих втрат
і виконували виснажливі будівельні роботи.
Шукаючи військової підтримки для гетьманщини, Мазепа перейшов на бік Швеції.
Пьотр відповів знищенням гетьманської столиці Батурина,
призначив нового гетьмана Івана Скоропадського,
а Мазепу наказав піддати церковній анафемі.
Далі царська влада все більше обмежувала автономію гетьманщини.
Водночас Пьотр І активно залучав освічених вихідців з України до перебудови імперії.
Український богослов Феофан Прокопович обґрунтував необмежену владу царя
і обов'язок підданих коритися монархові,
допомагав створювати ідеологію централізованої Російської імперії.
Імператриця Єкатеріна ІІ завершила демонтаж гетьманщини,
скасувала посаду гетьмана і зруйнувала Запорозьку Січ,
поширила кріпосне право на Лівобережну і Слобідську Україну.
Та водночас вона зрівняла козацьку старшину в правах із російськими дворянами.
Саме поєднання примусу і винагороди виявилося особливо ефективним.
Українська еліта втратила власну державну систему,
проте отримала шанс на імперські посади.
Наприклад, вихідці з гетьманщини, імперський канцлер Олександр Безбородько,
міністр народної освіти Петро Завадовський
і міністр внутрішніх справ Віктор Кочубей зробили непогані кар'єри в Петербурзі.
З того часу Російська імперія почала формувати модель лояльного малороса.
У 18-му першій половині 19-го століття слово «малорос»
було офіційним позначенням жителя колишньої гетьманщини
і не мала принизливого значення, але чітко вказувала на підданство Російській імперії.
Російська історіографія привласнила престижне середньовічне минуле,
зокрема, Русь із центром в Києві,
залишаючи українцям роль селянського населення без власної державної традиції.
Націю також поступово позбавляли мови і культури.
За правління російського імператора Ніколая І
був заснований університет Святого Володимира у Києві,
який мав поширювати російську освіту.
Російська була мовою адміністрації, вишів, армії та більшості престижних професій,
в той час як українська залишалася мовою селян і бідноти,
отже почала сприйматися як примітивна і малорозвинена.
Доводячи хибність цієї думки, Іван Котляревський написав енегіду.
Тарас Шевченко у Кобзарі утвердив українську як мову історичної пам'яті,
морального протесту, філософських роздумів.
Історик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш
та інші члени Кирило-Мефодіївського братства обстоювали окремішність українського народу
та його право на власний культурний і політичний розвиток.
Імперська влада розгромила братство, Шевченка зробили солдатом і вислали.
Міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав циркуляр,
який обмежив друкування українською мовою, релігійної та навчальної літератури
та стверджував, що окремої української мови не існувало і не могло існувати.
Наступний удар підготував чиновник українського походження Михайло Юзефович.
Він переконав імперське керівництво, що українські книжки та освіта несуть політичну загрозу.
За його ініціативою російський імператор Олександр ІІ підписав Емський акт,
який ще більше обмежив українську літературу, видавництво, театр.
Дуже наочно населенню демонструвалося, що українські мова та культура непрестижні та безперспективні.
Варто переходити на російську, якщо прагнеш кар'єри та інших можливостей.
Водночас спротив тривав.
Історик Володимир Антонович досліджував окремішність українського минулого.
Етнограф Павло Чубинський збирав матеріали про народну культуру.
Композитор Микола Лисенко створював українську професійну музику.
Публіцист Михайло Драгоманов друкував за кордоном заборонені російською цензурою українські політичні, соціальні та літературні твори.
Галичина стала простором для видання книжок, які потім нелегально перевозили до Російської імперії.
Ця область перейшла до монархії Габсбургів після Першого поділу Речі Посполитої.
Але навіть після надання автономії у складі Австро-Угорщини місцеву владу і адміністрацію,
значну частину освіти контролювали поляки, а польська мова залишалася ознакою престижу.
Але наявність власної церкви, мережі товариств, освітніх закладів і політичних організацій дозволила українцям пручатися імперському тиску.
Після поразки Української революції більша частина українських земель увійшла до Радянського Союзу.
Проте більшовики не мали достатньої підтримки серед населення.
І щоб здобути її, проголосили політику українізації.
Про неї вже за хвилину, коли ми нагадаємо про те, що варто підтримати нас.
Наприклад, на Монобазі, де для вас постійно вводяться нові активності. Беріть приклад з наших меценатів.
Українську мову почали запроваджувати в державних установах, школах, пресі і професійній освіті.
Письменники, драматурги, освітяни, вчені активно працювали над літературними і театральними творами.
Впроваджували українську мову в університетах і наукових роботах.
Втім, уже наприкінці 1920-х цю політику згорнули, а найактивніші діячі епохи українізації зазнали жорстких репресій.
Сталін відправив до Української РСР свого надзвичайного уповноваженого Павла Постишева,
який очолив чистку партійних і культурних установ.
Разом з ним діяли генеральний секретар Компартії України Станіслав Косіор,
голова уряду української СРР Влас Чубар, партійний діяч Лазар Каганович і місцевий адміністративний апарат.
Примусова колективізація, хлібозаготівлі та голодомор знищили мільйони селянських родин, які зберігали мову і традиції.
А згодом пройшли масові репресії проти інтелігенції.
У післясталінський період русифікація стала значно лагіднішою,
але в умовах, коли російська мова була необхідна для вступу до вищів, служби в армії та кар'єри,
реальна кількість російськомовних шкіл у великих містах постійно зростала.
Нікіта Хрущов проголосив зближення націй, а нова партійна програма передбачила формування комуністичного суспільства зі спільними рисами.
Леонід Брежнєв пішов далі.
За роки соціалістичного будівництва в нашій країні виникла нова історична спільнота людей – радянський народ, заявив він на 24-му з'їзді КПРС.
Система стала впроваджувати цю тезу.
Телебачення, кіно, популярні журнали і великі наклади книг надавали російськомовній культурі незрівнянно більші охоплення.
Українську все більше подавали як мову села, фольклору або комічних персонажів, таких як Тарапунька і Штепсель.
Так утверджувалася шароварщина – зведення української культури до гопака у вишиванках і шароварах,
вареників, пісень на кшталт «Ти ж мене підманула» і комічних придуркуватих типажів.
Яскравим і одним з перших втілень цієї моделі стала кінокомедія «В степах України»
про голів колгоспів на прізвища Галушка та Часник.
Подібні образи постійно відтворювали кіно, естрада, література, фольклорні ансамблі та постановки на офіційні свята.
Маскуючись під турботу про національну самобутність, шароварщина стала потужною зброєю з поширення меншовартості.
Аби відділити себе від цього кумедного, принизливого образу,
багато хто з українців переходив на російську і навіть заперечував власне походження.
Особливо посилалася русифікація після призначення першим секретарем ЦК Компартії України Володимира Щербицького.
Масово проводилися кампанії проти українського буржуазного націоналізму,
чистки в наукових і навчальних закладах, культурному середовищі,
спрямовані проти дисидентів, таких як Іван Дзюба, Сергій Параджанов, Василь Стус, Алла Горська, Євген Сверстюк, В'ячеслав Чорновіл.
Радянська політика досягла результату.
Батьки обирали російську школу, щоб дитині було легше вступити до вишу.
Українська мова ставала все більшим приводом для глузування,
адже все міцніше асоціювалася з карикатурними образами.
Цікаво, що після повернення незалежності України система освіти, культурний ринок і звички еліти змінювалися дуже повільно.
Російські телеканали, книжки, музика та кіно тривалий час домінували в інформаційному просторі.
Їхню перевагу нерідко пояснювали нібито природною слабкістю українського продукту.
Цьому активно підігравали деякі українські політики.
Наприклад, Дмитро Табачник, який поширював російське трактування української історії.
Депутати Сергій Ківалов і Вадим Колесніченко – автори закону,
котрий послаблював позиції української мови.
Віктор Медведчук просував ідею одвічної належності України до російського простору.
Прем'єрство і президентство Віктора Януковича дуже сприяло поширенню подібних ініціатив та поглядів.