26 серпня 2014 року.
Мінськ, Білорусь.
Український президент Петро Порошенко тисне руку російському лідеру Володимиру
Путіну. Саме через це коротке і формальне привітання Порошенка пізніше постійно
критикуватимуть опоненти, як і через Мінські угоди, які Україна підписала із
Росією саме за його президентства.
Та чи справедливими є такі закиди і чому Мінські домовленості досі обурюють
українців? Чи могли вони принести повноцінний мир та завершення війни?
І чому Україна взагалі погодилась на їх ухвалення?
Саме про це сьогоднішній випуск WAS, а ще про те, як з ухвалу Путін вів
переговори і про те, як планував розхитати Україну.
20 лютого 2014 року – найжорстокіший
день Революції Гідності.
Просто у центрі Києва снайпери холоднокровно та прицільно розстрілюють
беззбройних протестувальників.
Саме у цей кривавий момент Росія робить перші кроки з окупації України.
Починає із Криму, куди активно переміщує свої війська, близьковичне захоплення
держорганів та важливої інфраструктури, викрадення цивільних, так званий
референдум і ось Москва уже на весь світ називає Крим російським.
Утім, на цьому апетити Путіна не закінчуються.
На черзі – Донецьк та Луганськ.
Під прикриттям інспірованих Росією так званих «народних революцій» частини
Донецької та Луганської областей проголошують себе народними республіками та
виходять із-під контролю Києва.
Українська влада у відповідь розпочинає антитерористичну операцію.
Попри брак озброєння і досвіду участі у активних бойових діях, збройні сили та
українські добробати перехоплюють ініціативу на Донбасі.
Як результат, на початку літа 2014-го звільнений майже весь південь
Донеччини.
Українські сили фактично впритул підходять до Донецька та Луганська і починають
відновлювати контроль над держкордоном.
Однак у Росії був інший план, тож українських військових починають
обстрілювати з її боку, а згодом підрозділи регулярної російської армії і
взагалі заходять на Донбас, хоч Москва і не визнає цього.
Починається один із найбільш трагічних та найкривавіших періодів АТО, у центрі
якого бої за Іловайськ – важливий залізничний вузол за 40 кілометрів від
Донецька. Майже місяць українські війська намагалися звільнити його,
утім опинилися у оточенні – в Іловайському котлі.
Саме того дня Путін та Порошенко зустрічаються в Мінську, тиснуть руки, сідають
за стіл перемовин.
Майже дві години президенти озвучують одне одному свої позиції, а по завершенню
Порошенко каже, переговори хоч і були дуже складними, однак Україна показала
головне – зацікавленість у мирі.
Тим часом Путін, хоч і називає розмову з Порошенком позитивною та корисною, від
відповідальності за події на Сході України усіляко відхрещується і твердить,
що остаточне рішення щодо припинення вогню на Донбасі мають ухвалити ватажки
сепаратистських угруповань разом з Україною.
Але вже за кілька днів вкотре стає зрозуміло – довіра і Путін – речі
несумісні. В ніч на 28 серпня він обіцяє «зелений коридор» для виходу
українських військових із оточеного Іловайська, а вже 29-го його армія
підступно порушує домовленість і розстрілює колони ЗСУ просто у цьому
коридорі. 254 українських військових гине.
Іловайська трагедія, посилення російської присутності на вже окупованих
територіях Донбасу, а також загроза окупації Маріуполя, ставлять Україну у вкрай
невигідне становище.
Саме на тлі цього переговорна група затверджує Мінський протокол, так званий
«Мінськ-1». Його підписали другий президент України Леонід Кучма, посол Росії в
Україні Михайло Зурабов та спецпредставниця ОБСЄ Гайді Тальявіні.
А ще Ігор Плотницький та Олександр Захарченко, що правда не як ватажки
так званих ЛНР і ДНР, а як приватні особи.
Загалом до документу увійшло 12 пунктів, головний із них – негайне двостороннє
припинення вогню.
Водночас у так званих ДНР та ЛНР заявили, що хоч і йдуть на цей вимушений крок,
однак від намірів від'єднатися від України відмовлятись все одно не збираються.
Порошенко, знаходячись в Уельсі на саміті НАТО, віддає наказ своїй армії
зупинити вогонь.
Та водночас робить заяву, що Україна готова виконати і решту пунктів Мінського
протоколу. Зокрема, покращити гуманітарну та економічну ситуацію на Донбасі,
забезпечити дострокові місцеві вибори у контрольованих російськими маріонетками
регіонах, а ще ухвалити закони про їхній особливий статус та амністію для
учасників подій на Донеччині та Луганщині.
Проходить півтора тижні, і Верховна Рада приймає відповідні закони на закритому
засіданні. При цьому частина депутатів, як, наприклад, представники партії
«Свобода», демонстративно витягують у той момент свої картки.
А депутат від партії «Батьківщина» Андрій Шевченко стверджує, що закони протягли
з порушенням процедури, і таємне голосування було незаконним.
За кілька днів по тому у Мінську ті самі переговірники підписують додатковий
меморандум про зупинку бойових дій по лінії зіткнення та відведення
великокаліберної зброї та артилерії.
Втім, ані цей меморандум, ані основний Мінський протокол ситуації на Донбасі
суттєво не поліпшують, і попри часткове затища, вона і далі залишається
напруженою.
З одного боку, так звані ЛДНР заявляють про припинення вогню, а з іншого –
українських військових постійно атакують з окупованих територій.
Дещо пізніше проросійські бойовики ще й проводять у захоплених Донецьку та
Луганську так звані вибори, втім їх не визнає ані Україна, ані ОБСЄ,
ані світ.
Виконання Мінська-1 зрештою взагалі зупиняється, а на початку 2015-го на Донбасі
знову стає гаряче.
Найзапекліші бої тривають за Донецький аеропорт та Дебальцеве.
Порошенко і Путін знову прибувають до Мінська.
Лідер Росії виглядає радісним і навіть потирає руки.
У компанії канцлерки Німеччини Ангели Меркель та французького президента Франсуа
Оланда Порошенко та Путін розпочинають чергові переговори.
Пізніше Оланд згадує їхню атмосферу так.
Порошенко з Путіним постійно підвищували голос один на одного.
Російський президент так рознервувався, що став погрожувати остаточно розчавити
війська свого візаві.
Це виказало, що російські війська на сході України є.
Путін схопився та взяв себе в руки.
При цьому був настільки негнучким, що заперечував свій прямий зв'язок із
ватажками сепаратистів.
Казав, ніби не може за них вирішувати.
Вимагав, щоби з ними проконсультувались.
Оланд розповідав, що Путін прагнув почати припинення вогню якомога пізніше і
дати цим самим змогу проросійським силам оточити українців у Дебальцевому.
О сьомій ранку після безсонної ночі Путін і далі чіплявся за те, щоб перенести
припинення вогню на пізніше.
Врешті узгодили, що воно настане через чотири дні.
Далі – відведення важкої зброї та обмін полоненими.
Аж раптом Путін заявив, що треба проконсультуватися з ватажками сепаратистів.
Встав і пішов.
Пізніше виявилось, що цю перерву російський лідер використав не лише для
затягування часу, а й для недовгого перепочинку у комфортному ліжку, поки інші
учасники зустрічі бодай якось намагались подрімати у незручних кріслах в
очікуванні на його повернення.
Меркель крижаним тоном пообіцяла йому тривалу ізоляцію, а він все шукав, як
виграти час.
Що було далі? Про це за кілька секунд, коли нагадаємо.
Продовжимо. Переговори розтягнулись на рекордні 16 годин і закінчились новою
угодою – комплексом заходів щодо виконання Мінського протоколу.
Історія знає цей документ як «Мінськ-2».
Його підписали не лідери країн, а так само Кучма, Зурабов, Тальявіні, а також
Захарченко і Плотницький.
Самі ж Порошенко та Путін разом із Меркель та Оландом завізували лише окрему
декларацію про повну підтримку реалізації нових угод.
Сам «Мінськ-2» виявився для України ще гіршим, ніж «Мінськ-1».
Зокрема, передбачалося відновлення Україною контролю над кордоном з Росією в
Луганській і Донецькій областях лише після виборів на окупованих територіях.
А ще українська влада мала вписати особливий статус окремих районів Донецької та
Луганської областей не лише в спеціальний закон, а й до Конституції.
За задумом Кремля, у такий спосіб підконтрольні йому так звані ДНР та ЛНР мали б
швидко отримати широку автономію у складі України.
Так Москва отримувала значний вплив на внутрішню українську політику та на інші
регіони, спонукаючи їх вимагати такого ж особливого статусу і для себе.
Але жодного із 13 пунктів домовленостей повністю так і не виконали.
А все тому, що сторони сперечалися щодо черговості виконання пунктів Мінська-2.
Україна наполягала спершу припинення вогню та відведення важкого озброєння.
І лише згодом все решта.
Росія ж просувала спочатку проведення місцевих виборів і закріплення особливого
статусу Донбасу, адже була зацікавлена у подальшому розхитуванні ситуації в
Україні.
У таких умовах тристоронній контактній групі, яка відповідала за виконання
Мінських угод, працювалось особливо непросто.
Росіяни систематично маніпулювали пропозиціями та намагались примусити українців
до швидких та невигідних рішень.
Як пригадує один з її учасників Вадим Черниш, усе це виглядало як політичні
ігри. Стиль Росії на переговорах – запускати кілька майданчиків з різними
підходами до обговорення, різними темами і різною швидкістю ухвалення рішень.
Якщо ти погано контролюєш потоки інформації і свої команди, це перетворюється на
хаос.
Найголовнішого,
тобто
відчутного
полегшення на
полі бою
Мінськ-2 не
приніс.
Порушення домовленостей зафіксували вже у перший день перемир'я.
Російські сили з артилерії, мінометів та градів обстріляли українські позиції
під Дебальцевим, Донецьком та Луганськом.
А так звані ДНР та ЛНР перекидали провину на Україну і погрожували у
відповідь відбити Маріуполь і взяти Харків.
Така ситуація тривала далі.
І зрештою через неї, а також через невигідні для України зобов'язання,
зафіксовані у документах, Мінські угоди перетворились не лише на інструмент
маніпуляцій і тиску у роках Росії, а й на політичну зброю всередині самої
України. Опоненти Порошенка закидали йому Мінські угоди як під час
президентської каденції, так і після.
Підкреслювали, ці документи фактично штовхали Україну до легалізації
окупації і жодним чином не вирішували питання зупинки війни.
Володимир Зеленський, якому Мінські угоди перейшли у спадок, вважав, що цей
документ складений так, щоб ми спочатку були в слабшій, програшній позиції.
Сам Порошенко із критикою Мінських угод ніколи не погоджувався.
Нашим завданням було, по-перше, відвести загрозу або, принаймні, відтермінувати
війну, вибити собі вісім років, щоб ми відновили економічне зростання і
побудували міць Збройних сил.
Це була перша задача, і вона була досягнута.
Остаточний цвях у труну Мінських угод зрештою забив Путін, коли спершу визнав
так звану незалежність сепаратистських ЛДНР, а за три дні розпочав
повномасштабну війну проти України.
Цікаво, що за декілька днів до тих подій 21% українців стверджували, що не
знайомі зі змістом Мінських угод, але майже дві третини при цьому казали, що їх
потрібно переглянути.
У травні 2022 року Володимир Зеленський заявляв, що ми не підемо на
заморожений конфлікт.
Я прийшов у президенти, коли були Мінськ-1, Мінськ-2, були відповідні документи,
які порушувалися. Отже, я можу сказати, що це були несерйозні документи.
Утім, сьогодні ситуація на полі бою
напружена.
Росія систематично виснажує українські міста і села реактивними дронами,
ракетами, а при фронтовій території – кабами.
Українська влада має шукати вихід.
Отже, який ваш прогноз?
Чи буде Мінськ-3 або подібна складна, невигідна нам і маніпулятивна
угода між Україною і Росією?
Будь ласка, напишіть про це в коментарях.